Всі хочуть швидшої перемоги! А ми готові до закінчення війни?
Вчора я зробила цей репост на фейсбуці без слів.. Мене накрило. Сьогодні я хочу подякувати Олексію Тясміну за відвертість і силу поділитися своїм болем з нами усіма… Особливо цей пост корисний тим, хто в тилу! Але… Як правило, такі пости не набирають гідної кількості переглядів, бо всім хочеться позитиву і скорішої перемоги… В мене зустрічне питання – а чи готові ви до Перемоги? Чи готові ви до повернення своїх близьких людей з війни?
Саме про це сьогодні моя сповідь:
В 2018 я пережила розлучення. Мій колишній чоловік теж став військовим в 2014. Точніше, ми розлучилися ще в кінці серпня 2017, офіційно розлучилися в рагсі на початку 2018.
Я знаю не з книжок, як змінюються люди на війні. Так, правду кажуть, з війни ніхто не повертається таким, яким був до неї. Це стосується всіх – і військових, і цивільних!
Війна змінює нас докорінно! А пару проводить через важкий іспит на справжність стосунків і любові. І справжня любов – це не тільки зберігати відносини. Це ще й відпустити один одного, якщо є відчуття, що далі вдвох іти важко.
Я пам’ятаю, як ми йшли в магазин і мій тодішній чоловік сказав: “Підемо ось цією дорогою. Вона ближче до домів… Та, якою хочеш йти ти, як на долоні!.. (і знову через паузу) Обстрілюється добре.. розумієш?”
Я замовкла… Бо то був не перший рік війни, але так чітко усвідомити різницю сприйняття реальності я змогла тільки в ту мить… Ні.. я не розуміла ТАК, як розумів реальність він.
Саме ця якість – бути постійно включеним в стан небезпеки, дозволяє нашим захисникам і захисницям вижити там, на передовій. Це навичка, яка шліфується не одним бойовим виходом, не одним бойовим зіткненням. На війні ця навичка – скарб, як і в кожній професії. В кожного з нас є своя профдеформація, якщо ти в професії більше п’яти років. Наші захисники стали професійними військовими, тому вони більше не такі, якими ми їх знаємо. Їх світ змінився назавжди. Отже, і наш світ змінився назавжди.
Всі чекають перемогу! Всі чекають на повернення своїх котиків, а чи готові ви до їх повернення? Ще минулоріч, або позаминулоріч на моєму каналі ми говорили з мамою і дружиною захисника про це. Кількість переглядів рекордна мала! Ну звісно, бо ми ж говорили про серйозні і болючі теми. Ми говорили про це, бо з 2014 року знали, що таке війна і її наслідки на стосунки в родині. На Ютюбі так само є моя сповідь, де я розказую свій досвід – в гостях на каналі у Люби Завальнюк. Так само кількість переглядам мінімальна. Кому це цікаво? Всім подавай позитивний прогноз з точною датою перемоги і бажано, щоб це було, як скоріше!!!
Насправді, ми дійсно щодня ближче до перемоги. Питання – якою ціною? Так, це і про тих, хто став воїнством янголів, і про наш з вами психічний стан. Покоцана війною психіка – це теж велика ціна, покладена на вівтар Перемоги.
Щодня ми (ті хто виживуть і доживуть), ближче до повернення своїх рідних з війни. Щодня ми ближче до того моменту, коли ваші ілюзії розіб’ються о сувору реальність. Чи готові ви зазирнути в очі рідній людини і не побачити її там? А побачити холодні цинічні очі війни?
До мене на консультацію, за ці вже десять років війни, звертається багато дружин військових, які стали військовими в 2014 або в 2022 році. Проблема одна і та ж сама – він приходить і мовчить. Він наче чужий. Я знаю, про що це. Тоді, в 2017 мені не вистачало знань про стани військових. Його травма війни наклалася на мою травму війни і ми не співпали шестернями. Нас не вчили, як воно, жити на війні і спілкуватися один з одним в таких умовах. Не було такого предмету в школі… І навіть у вузах нам не викладали таку тему..
Ми намагалися в спілкуванні продовжувати бути тими, ким були до війни, і виявилося, що ця схема не працює!
Чому я пишу про це? Тому що хочу попередити тих, хто в тилу і чекає на повернення своїх котиків і кішечок. Як колись, у вас точно не буде! Принаймні не одразу! Ви маєте бути готові в першу чергу психологічно(!) до їхнього повернення. То ж не марнуйте час. Підпишіться на військових психологів – Андрій Козінчук, до прикладу – обожнюю його! Саме завдяки його блогу я тільки зараз багато чого зрозуміла. Але краще пізніше, ніж ніколи)). Так, зараз я не в стосунках, але я не закриваюся від них в принципі і на перспективу, бо вважаю, що людина може жити повноцінне життя сама, але ще більшого кайфу може досягнути в здорових стосунках. В цьому місці, я, як астропсихолог, можу доказати істину ціх слів (про це детально, мабуть, в книзі по астрології))
Я знаю, що не зможу побудувати стосунки з чоловіком, який не пройшов цю війну… Ну такий в мене “бзік”. Отже, мій попередній досвід заміжжя неможна назвати невдалим)). Досвід взагалі не має оцінку “мінус”. Будь-який досвід – це завжди “плюс” (посміхаюся, бо звучить неоднозначно)
То ж, хто чекає на повернення рідних з нуля, не баріться. Готуйтеся. Смачна вечеря та чиста білизна для військового – скарб, та ще більшим скарбом є ваш внутрішній стан. Як будь-який інший стан, він формується не за годину чи добу.. Тому, моя порада, йдіть на курси чи навіть безкоштовні лекції. Спільнота “Атлант” вам стане в нагоді. Це психологічна підтримка військових та цивільних. Тим, хто чекає і тим, хто втратив.. себе або близьку людину.
Бережіть себе та Україну 
.
І прочитайте цю сповідь військового до кінця:
.
Ми всі, залишимось тут…
Звідси не повертається ніхто. Ніколи.
Назад родина отримує лише жалюгідну подобу свого сина, чоловіка, тата – агресивну звірюку. Вони бачать поруч з собою істоту злу на весь світ , яка не вірить ні в що, крім смерті. Яка як сірник спалахує на будь-яке слово. Яка криє матом увесь світ, і готова вигризти горло будь-кому, хто “не так подивився”.
Вчорашній солдат, сержант ,капітан більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належить їй… він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки…
Душа залишилася там, з нею, з війною…
Але тіло все ж повернулося. І війна відмирає в ньому поступово, пластами – шматок за шматком…
Повільно, дуже повільно вчорашній солдат ,сержант чи капітан перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини. Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть…
Найдовше тримається страх – тваринний страх смерті, але з часом проходить і він…
Він починає вчитися жити в цьому світі заново… Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків…
Відпускає бажання забитись десь в куток, в тишу,і просто поспати.
Кудись, на задній план, потихеньку відповзає відчуття неминучої смерті.
Зникає автоматизм дій.
Розслаблюється постійно готове до ривка тіло. Потихеньку зникає уміння стріляти не роздумуючи і визначати відстань на слух. Жерти все підряд чи не жерти взагалі. Спати в снігу.
Ти забуваєш, як ставити розтяжку, як пересуватись, як контролювати простір.
Але ще довго ти, прогулюючись з дітьми по парку, будеш очима пасти периметр, обходити кущі, і мати бажання провалити голову дурню, який кинув пітарду, чи проїхав на мопеді… Десь за кілометр від тебе.
Страх тримається довго, тіло пізнало десятки різновидів страху — від спекотного страху бою, коли все закипає від адреналіну, до паралізуючого страху мінометного обстрілу, що леденить нутро; від тяжкого очікування постійної небезпеки, що ниє під шлунком, до тваринного страху смерті — але зрештою проходить і він.
І ще сни. Зазвичай нічого конкретного, лише чорна порожнеча. Але іноді й конкретне. Це гірше.
Натомість повертаються такі дивні, непотрібні почуття, як інтерес до життя, доброта, співчуття. Усміхненість. І не оскал, від якого здоровенна вівчарка складає вуха і піджимає хвіст, а просто усмішка. Вони вичавлюють ті, інші почуття,життєво необхідні там, на війні.
Останнім приходить уміння любити. Не кохати, як дітей, дружину, родину, а любити. Людей. Зі всіма їх недоліками… Це, мабуть, найскладніше.
Починаєш жити. Спочатку – тому що так вийшло,залишився живим – не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, що по дурниці долі випав на твою частку. Все одно, справжнє життя твоє, ( як ти думав тоді), прожите від кірки до кірки в ті дні, поки ти був там, і решта років п’ятдесят не зможуть нічого ні додати до тих днів, ні зменшити від них.
Але потім втягуєшся в життя… Стає цікава ця гра, яка не насправді… Видаєш з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її… І оточуючі вірять, що ти такий же, як і всі… Але справжнього обличчя не знає ніхто… Ніхто не знає, що ти більше не людина. Люди ходять навколо, сміються, ковзають очима і сприймають за свого… Або просто відводять в бік погляд.
Правду більше ти не говориш нікому.
Людині не бачившій війну ну хочаб десь ,з краєчку- не пояснити війну, точно так, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час ти чекаєш.. Чого? Не знаєш і сам…
Ти не можеш повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків… Окрім постійного радіо в голові, тремтіння рук, і :”- Та, просто болить голова”…
Напевно, чекаєш, коли пояснять… Чекаєш, що хтось підійде до нього і скаже: «Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював». Це дуже важливо – знати навіщо… Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей? Навіщо ти закривав очі своєму побратиму, якого вбила ракета в центрі Чернігова? Навіщо цьому світу було потрібно вбити ту дівчинку під Києвом, щоб в цинку від патронів лишились її мізки? Навіщо ми, дорослі дядьки, плакали над свіжими могилами на Яцево?Навіщо нас взагалі загнали туди, де ми були? Щоб покласти? Навіщо ???Але ніхто не розповідає…
Ти не повинен був вижити, бо вижити — значить зрадити. І ця твоя зрада відкреслює тебе від усього світу: і від тих, хто лишився там, і від тих, хто існує тут. Ти весь час намагаєшся повернутися туди, але ця частина твого життя піде безповоротно. Ти опинишся на тотальній самоті — померти не помер, але й жити — не живеш.
І тоді ти, вчорашній солдат, сержант чи капітан – починаєш розповідати сам… Береш ручку, папір і виводиш першу фразу… Починаєш писати…Ти ще не знаєш, що це буде – розповідь, вірш або пісня…
Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі рани осколок. Ти фізично відчуваєш цей біль, це сама війна виходить з тебе і лягає на папір. Б’є, трясе так, що не видно букв, і ти більше не тут – знову там, і знову смерть править усім і паскудний свист міни чи дрона наздоганяє розпластану спину..І знову горить наливник під Краміком..І знову ВОГ залітає в бліндаж.. І знову наступають на міну Колян і Морячок….І знову рвуть спину осколки Дніпру…
І ось вже ті, хто “на щиті”, встають зі своїх могил…. Маг,Кот,Плохіш,Рамзес,Араб,Дніпро…Вони схиляються , і їх шепіт заповнює кімнату: «Давай… Давай, Зміюка, розкажи їм!!!!! Розкажи!!!! Розкажи, як смикаються хлоп’ячі тіла, коли в них потрапляє куля. Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми – ти нам винен! Розкажи всім! Вони повинні знати!!»…
І рядки з кров’ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з тобою в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку… І ось вже – вчорашній солдат,сержант,капітан, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий – пишеш і пишеш..
І ти скиглиш від безсилля і туги, а сльози течуть по обличчю і застряють в щетині…
І ти розумієш, що з війни не повернеться ніхто… Та і не треба повертатися такими .
А в минуле життя, нажаль, зворотній хід зачинений.
Будемо жити!
Маю честь!
Змій. РКДБ.
